Увійти

Святослав Вакарчук: Україна ще не пройшла свій шлях, щоб свобода повністю перемогла

Трохи раніше ми публікували першу частину великого інтерв'ю Святослава Вакарчука Роману Скрипіну (hromadske.tv). Сьогодні до вашої уваги - повна версія бесіди у текстовому та відео-форматі.
 
«Фундаментальна наша помилка в тому, що ми чекаємо»
 
-    Важко бути прапором? Тебе зробили прапором певних подій. Символом, якщо хочеш.
-    На це питання важко відповідати. Я по, великому рахунку, ніколи не зациклювався на своїй ролі. Мені,  якомусь сенсі, пощастило, тому що поки я привертав увагу своєю громадянською позицію та вчинками, або своїми висловленнями, я паралельно займаюсь своєю улюбленою справою – пишу музику. Вона настільки мене захоплює, шо на решту речей я не рефлексую, а живу як звичайна людина. Говорю те, що думаю, роблю те, що роблю, не роблю те, що не можу робити. І якось воно так собі видуваються, що я навіть не замислююсь над тим, що я «прапор». В якийсь момент, коли ти бачиш, що тебе приходить багато людей на концерти, чи тебе багато читають в соцмережах, чи люди хочуть чути твою думку… Безумовно воно починає десь тут трошки в задній частині голови піддавлювати, але я стараюсь постійно від цього відчуття відмахуватись, тому що вважаю, якщо на тобі є суспільний тиск, в тому числі суспільний, то ти стаєш менш адекватним в своїх висловлюваннях та діях, та підлаштовуєшся під те, що від тебе хочуть почути. Це замкнуте коло, а я б дуже не хотів, щоб хвіст виляв собакою. Мені не важко, бо я про це не думаю.
 
-    А відчуття є, що тебе ставлять як певний символ? До тебе дослухаються, на відміну від політиків. У нас є останні приклад, що є Вова Парасюк, який на Майдані вийшов і став тиражованим. Ось на Майдані знов збиравсь «Правий Сектор» і це вже було критиковано в соціальних мережах, тому що двічі одне й те саме повторювати неможливо.
-    Можливо й можливо, але  я собі складно уявляю в сьогоднішній ситуації, що «ми даємо вам півгодини, пане Президенте, чи шо він мав сказати? Я не розумію, що він мав там сказати».
 
-    І я не розумію. Але це певний символ, який тепер використовується, можливо, певними силами для того, щоб згадати, як воно було. 
-    За інших мені взагалі тяжко говорити. Я намагаюсь користуватись відомою біблійською мудрістю «не суди і несудимий будеш». Мене трошки дратує коли люди, особливо в нашому політикумі це прийнято, замість того, щоб аналізувати себе і змінюватись на краще самому звинувачують всіх. Я не схильний когось аналізувати та критикувати. Їх дії залишаться в їх думках та совісті, час покаже. Виходити до людей ти маєш тільки тоді, коли не можеш не вийти. Не тоді коли хочеться, щоб тобі поплескали, або назвали молодцем. Це стосується не тільки політиків. Поки я не напишу пісню якою хочеться поділитись з людьми я новий альбом не готую і на концерти не їжджу. Ну а що? Давайте ще раз поплескайте мені і скажіть який я добрий? Це погана дорога.
 
-    Я до чого веду. Є певне сп’яніння тим, що один раз вийшов і потім тебе ще використовують. І це йде по колу і стає неоригінальним. А є Святослав Вакарчук, якого люди обожнюють і прислухаються. Ти ж не є політик, ти виконавець. Кожне слово ловлять, потім хейтять в соцмережах, лайкають. 
-    Ти уявляєш, що я серйозно про це думав?
 
-    А що, ні? А про що ти думаєш?
-    Дивись, наприклад сьогодні зранку мої думки найбільш займало те, що вчора я заспівав пісню в студії, а одна фраза в тексті, яку я написав давно, здалася не такою, як має бути. Я весь ранок тільки про це й думав.  Я подзвонив нашому інженеру і співпродюсеру запису і ми про це говорили. Я спробував дома, записав на диктофон. Це те, чим я був зайнятий півтори години. Одним рядочком пісні, уявляєш? Таке у мене дивне життя. А якби я паралельно думав про те, що пишуть в соцмережах, то не було б ні соцмереж, ні пісень. Я узагальню інакше. Мені здається, що люди завжди сприймають природність та щирість і не сприймають штучність і надуманість. Що правда деколи на коротких дистанціях тим, хто грає штучно, вдається обманути. В довгій я думаю, що правда перемагає. Тому я старюсь користуватись принципом, що правда завжди переможе. Можливо люди прислухаються до цих речей, бо бачать, що мені нічого нетреба від них, що я їх не використовую.
 
-    Але тебе використовують як символ. 
-    Мене ніхто не використовує.
 
-    Ну як ні? Давай згадаємо історію. Ти десять років поспіль є символом затребуваності змін. 
-    Окей, але в якому сенсі мене використовують? Хтось мене змушує роботи, що я не хочу?
 
-    Хіба ти не бачив в Інтернеті відео, коли твій концерт на Майдані був? Купа телефонів, «Сяючий Майдан». 
-    А в чому мене використовують?
 
-    Як символ людських сподівань.
-    Заради Бога. Використовувати і користуватись надбанням. Це різні речі.
 
-    Слухай, ну ти ж не є Президентом України. Але ці відеокадри накладають потім на…
-    Як сказав колись Маяковський «если в небе зажигаются звёзды, значит это кому нибудь нужно». Якщо людям це потрібно і приносить радість, щастя або надію, то слава Богу, що крім насолоди робити музику я можу давати надію. Я дуже радий цій ролі. Дуже серйозно відноситись до роботи я не збираюсь, але якщо вона є, значить я не дарма щось в житті зробив.
 
-    Дивись, без цього концерту на Майдані багато чого б і не було.
-    Можливо, тому він там і стався. Бо мені хотілось, щоб багато чого сталось.
 
-    Я повертаюсь до нашого інтерв’ю на Громадському, в студії правда, але і в Донецьку був концерт і результат діаметрально протилежний. 
-    В Донецьку у нас не було концерту.
 
-    Як не було?
-    У нас останній концерт в Донецьку був в червні 2013 року, за півроку до подій Майдану. Був повний Палац Спорту і прекрасний концерт з українськими прапорами і всією атрибутикою.
 
-    Це я й мав на увазі. 
-    Останній раз я був в Донецьку на початку березня я зустрічався зі студентами університету і у нас була цікава зустріч. Воно дуже контрастувало з ти, що сталось через місяць. Життя таке. Не все очевидно.
 
-    Так в тебе є оцінка своєї ролі? 
-    Я, чесно кажучи, не розумію, чого ти причепився до моєї скромної персони?
 
-    Я нічого не причепився. Я тебе питаю про цікаві речі, у нас часу… перед нами вічність. Ми на даху, і тому я можу запитувати, поки не почую якусь відповідь. Ти ж її маєш. Ну як, ти свою роль ніколи не оцінював? Ніколи не думав де ти в цій мозаїці України?
-    Я тобі скажу, можливо пафосну, але щиру річ. Я колись давно, ще будучи школярем потрапив до Канади, тоді Україна ще небула незалежною. Я побачив як живе ця країна і сказав собі, що буду робити все, щоб я і моя країна жили негірше. Мені було 15 років. За ці 25 років, що пройшли, я ні разу не зраджував своїм принципам. Поки я роблю те, що вважаю найбільш ефективним.
 
-    А що ти вважаєш найбільш ефективним? 
-    Те, що мені найкраще вдається – пишу музику, зустрічаюсь з людьми, до речі не тільки на концертах. Користуючись своїм певним авторитетом…
 
-    Давай не прибіднятися. Не «певним авторитетом», а авторитетом.
-    Користуючись своїм авторитетом намагаюсь публічно і непублічно, в особистих контактах. Якщо ти мене підводиш до того, чи цікавить мене заняття політикою…
 
-    Якщо хочеш, я можу запитати. Святослав Вакарчук – Президент. Чому ні?
-    Тому що ні. Тому що в нас люди вибрали Президента.
 
-    Якого? Вже рік, як він Президент.
-    Так у нас по Конституції чотири роки.
 
-    П’ять.
-    Бачиш, я навіть не знаю скільки у нас років Президент.
 
-    А за рік що, втоми не відчувається?
-    Велика проблема українців в тому, що ми страшно нетерплячі. Ми дуже хочемо, щоб обравши нового Президента, через півроку бути в двадцятці найбагатших країн світу. Так не буває. При цьому самі ми хочемо порушувати правила дорожнього руху, викидати сміття невідомо куди, робити тяп-ляп нові пісні, виносити з заводу те, що заборонене, брати і давати хабарі. Великі, коли прокурори беруть, це погано. А маленькі, коли я свою дитину в університет хочу влаштувати. Маленький хабар українці вважають, що це для родини важливо, це ж хтось зверху поганий, а я маленький, що від мене залежить? Фундаментальна наша помилка в тому, що ми чекаємо. Обрали Президента – потанцюй нам, щоб все було класно. Так не буває. Контролюйте зранку до вечора, робіть щось, а тоді будемо казати, чи є втома. Не може бути втоми і того, що громадянське суспільство зробило на Майдані катарсис. І все – серія закінчена, а раз серія закінчена, то має бути хеппіенд.  А це другий серіал.
 
-    Тобто ти вважаєш, що цей Майдан є повторенням 2004-5 року? І реально переклали всі функції на Президента? 
-    Не зовсім так, як було в четвертому році, але це ще одна ітерація. Давай розглянемо історію України за 24 роки.
 
-    Це рівно стільки років, скільки ти чекаєш повторення Канади. 
-    В 91-му році був перший наріжний камінь, коли де-факто не отримали незалежність, де-юре отримали. Тоді ми прожили з цим 13 років. Стався перший фазовий перехід. Громадянське суспільство в якомусь сенсі сформувалось, прагнуло до змін і зробило їх. Надалі воно вирішило, що його роль виконана і далі мать працювати політики. 10 років пройшло – побачили, що це не працює. Друга ітерація сталась. Знов стався Майдан, нажаль в більш трагічних обставинах з кровью і продовженням в війні на сході, окупованим Кримом. Тепер громадянське суспільство стрепенулось значно більше. І цей удар, що ми отримали минулого року, витверезив найбільш активне суспільство. З’явились волонтери, люди яким не байдуже, але більшість все одно очікує чуда від політиків. Просто якщо раніше таких було 95%, то зараз їх 75%. Однак, оскільки ми живемо в представницькій демократії, то ці 75% становлять більшість і грають скрипку, наприклад, в українській політиці. Тому моє завдання сьогодні просвітницьке. Постійно доводити суспільству, що воно саме має брати в руки те, що має брати в руки і щось робити.
 
«Україна ще не пройшла до кінця свій шлях для того, щоб свобода повністю перемогла»
 
-    Твої виступи – це місіонерство?
-    Хай буде місіонерство. Якщо ми говоримо не з точки релігії, а з точки цінностей, то хай буде так. Для мене ще одна річ, яку я тоді в Канаді побачив і зрозумів, що окрім питань кращого життя, є питання фундаментальних цінностей і свободи. Для мене питання свободи вибору є найголовнішим в житті. Я тобі скажу відверто, що це мабуть те, що в цій країні мене приваблювало. Ми це не втратили і навіть культивуємо. В українців є дуже важлива риса – ми готові бути вільними людьми, ми ще не вміємо, але готові. І поки ми будемо залишатись нацією, яка готова вчитись користуватись цією цінністю, я буду до останнього робити, щоб людям краще жилося. Якщо я побачу, що свобода, як цінність, не цікава моїм співгромадянам…
 
-    Ти думаєш це можливо?
-    Я сподіваюсь, що ні.
 
-    Давай запитаємо людей, чи є для них свобода, як цінність.
-    Не скажи. Я зараз тобі задам декілька… Всі події, які відбуваються в Україні, є наслідком зіткнення двох фундаментальних цінностей, що є несумісними і не можуть разом існувати, це свобода вибору і безпека. Як на мене, якщо ти підходиш до безпеки, як до знаряддя, яким ти хочеш краще жити, це окей. Але як цінність безпека і свобода, це як біле і чорне. Це щось, що не може існувати поруч.
 
-    Як не може? А Нідерланди? Хіба не безпечно? Хіба там нема свободи?
-    Я тобі поясню. Коли людина є вільна і для неї свобода є найвищою цінністю, то це значить, що заради цього вона готова пожертвувати всім, в тому числі безпекою. Коли люди, які стояли на Майдані, поклали своє життя за свободу, я розумію, що свобода для них була найбільшою цінністю. А люди, які на питання «чи готові ви змиритись з тим, що буде те жити в клітці, але будете живими і вам буде легше?» дадуть відповідь «так», то для них свобода не найвища цінність. Ти говориш про Голландію, я хочу тобі нагадати, що вона пройшла свої етапи історії. Голландія за часів великого буржуазного повстання проти Іспанської корони, коли вона стала, умовно, першою демократичною країною у світі, вони гинули і боролися проти короля, та цінностей, що були чужими.
 
-    Вакарчука не піймаєш на питанні коли почалась Друга світова війна. 
-    Што?
 
-    Цікаво, якщо запитати у людей, чи знають вони, коли голландці боролись проти Іспанської корони, у них очі вилізуть. 
-    Я хочу довести свою думку до кінця. Україна ще не пройшла до кінця свій шлях для того, щоб свобода повністю перемогла.
 
-    Я до чого. Я не тролю. Українці дуже необізнані в історії. Це з чим ми стикаємося їздячи в «РоадШоу». У них святе переконання, що пасма міст України – Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса, Херсон, Кіровоград. У них історія, вони святкують 250 річчя міста. Зовсм нещодавно виникли там міста. 
-    Я впевнений, що для аудиторії Громадського це буде цікава тема. Але я не прийшов сипати своїми історичними знаннями. Я намагаюсь з різних сторін пояснити одну просту річ – українці інтуїтивно тяжіють до свободи. Але вони не вміють до кінця нею користуватись і не до кінця вибороли право називатись повноцінно вільними людьми. Отак би я це сформулював. Тепер вертаючись до історії. В будь-якій країні світу ти не знайдеш де всі масово знають історію інших країн. Ну наприклад запитай в американця, чи знають вони навіть свою історію. Не факт що всі люди мають добре знати історію, хоча це було б похвально. Хороша новина в тому що соціологи кажуть нам, що зміни роблять не абсолютна більшість, а 10-15% громадян, які знать чого вони хочуть. Для українців важливо, щоб ці 10-15% між собою знайшли консенсус і зрозуміли куди ми йдем, тоді далі справа піде.
 
-    Але знаєш незнання це як псам, або свійським тваринам після операції вішають конус. І вони більше нічого не бачать.
-    Я б узагальнив цю проблему. Я не думаю, що варто звинувачувати звичайних громадян в тому, що вони мають занадто вузький кругозір. Звинувачувати треба політиків, які виходять до людей і кажуть, що готові нести місію змін. Люди їм вірять. І політики ходять з цими конусами. Вони живуть в коробці і радіють цьому. Це величезна проблема, що ми не можемо на рівні політичної еліти піднятись зверху і подивитись на ситуацію в країні. Можливо вони не можуть не тому що не вміють, а тому що так вигідно. В чому справа я не знаю.
 
-    Людям завжди властиво спрощувати своє життя. Коли людина опиняється в президентському кріслі ясна річ, що їй зручніше коли в нього є прислуга і багато людей, які розказують як є.
-    Наша найбільша небезпека в тому, що ми в цьому коконі, котрому живем, будемо жити постійно і ніколи з нього не виберемося. Хтось мусить бути такий, що скаже нам, що кокон замалий і ми маємо його розірвати.
 
-    Хто це має бути?
-    Пам’ятаєш було нещодавно голосування за закон про індексацію валютних кредитів. Мене глибоко вразило це голосування. Я щиро вважаю, що людям, які потрапили в біду потрібно допомогти. Але давай розберемся в ситуації. Таких людей в країні 80 тисяч. Тих хто брав кредити в гривні 3 мільйони. В гривні брали під 25%, а в валюті під 10%. Вони знали, чому їм так повезло, бо вони ризикували. Зараз вийшло так – ризик не справдився, тому давайте прирівняємо їх до тих, хто ризикував менше чи більше.  Це означає, що політики настільки хочуть сподобатись цим людям, що ногами витирають шмату на якій написано «справедливість». Якщо ми під словами, що ми думаємо про знедолених так поводимось з цим поняттям, то ми в цій країні ніколи щастя не побудуємо. Не можна людям побудувати щастя, якщо цинічно витирати ноги об справедливість. Але найбільше вразило мене не це, а те що багато нових, перспективних, молодих, освічених депутатів всіх фракцій по-різному голосували за цей закон. Наступного дня вони виправдовувались і казали, що були неправі. А навіщо ви туди прийшли? Для того щоб бути очарованими популістськими лідерами, які можуть впарити будь-що? Де ваша відповідальність? Чому в Україні досі немає жодної партії, яка вийде і скаже, що не буде за таке голосувати. Жодна партія, в тому числі наші нові перспективні сили, ніхто так не зробив.
 
-    Які нові політичні сили?
-    Я не буду називати жодних імен.
 
-    Ну а хто нові?
-    Ті, що різко злетіли в політичному хіт-параді.
 
-    Так вони цим скористались. Давай так – виходить на Майдан чинний Президент Порошенко, але він ніколи не матиме такого ефекту, як мав ти.
-    Послухай. Президент будь-якої країни не має мати такого ефекту, як рок-зірка на концерті. Це не його задача, вона інша. І слава Богу, що президенту не мають пхатись в ситуацію, де їх мають дуже любити. Вони мають займатись тим, щоб увійти в історію в таких країнах, як Україна. Ти маєш іти туди з розумінням, що при житті тебе не зрозуміють.
 
-    Але цього не стається. 
-    Суспільство, особливо його прогресивна частина, сьогодні є достатньо вузкомисляча, неосвічена, і не дуже свідомо орієнтується в тому, хто чим є в політиці. Якщо політики свідомо голосують за завідомо популістичний закон, знаючи, що його не підпише Президент, і він нічого поганого країні не зробить, але зате вони покажуть, що думають про людей, тому що ж вибори на носі. Це замкнуте коло в якому є два співучасники соціально-державно-історичного злочину – суспільство з одного боку, а політик з іншого.
 
-    Тобто ти покладаєш відповідальність
-    Абсолютно покладаю. Слухай! А хіба не ми обираємо цих політиків? Знаєш в чому я бачу оптимізм? Кожного разу ця ітерація все ближче, і в якийсь момент, я вірю, фазовий перехід відбудеться. Ми маємо маленькі, але конкретні позитивні приклади. Ось ці так звані варяги, що приїжджають до нас.
 
-    Так, грузини…
-    Знаєш в чому їх позитив? Не в тому, що вони десь там щось добре зробили, і зараз це чудо зроблять в нас. Найбільший їх позитив в тому, що їх тут ніхто не тримає і їм нема що втрачати. Велика проблема українських політиків і можновладців в тому, що вони зав’язані по рукам і ногам своєю історією. Я прекрасно розумію, що Ека Згуладзе, яка приїхала на запрошення наших перших осіб робить свою справу чесно і віддано, в тому числі і тому, що її основна мотивація це класне резюме. І вона буде робити все чесно, щоб їй вдалося. Вона розуміє, що якщо їй не вдасться, то найгірше, що станеться – вона візьме і поїде. А найгірше, що станеться в українського політика, що мав минуле – до нього прийдуть і розітруть в порошок.
 
-    Кого витягнуть?
-    Всіх!
 
-    Кого витягли? Де? 
-    Я маю на увазі інше.
 
-    Кого покарали?
-    Ти не зрозумів. Не покарали. Не суспільство покарало, а нова еліта, новий клан. Той попередній вигнав з країни, обмежив потік, забрав гроші, заставив віддати все, розкуркулив для майбутнього і так далі. Зрозумій, як відбувається цикл в українській політиці – приходить молодий, перспективний діяч, що хоче зайнятись політикою. Наш.
 
-    Такий як Арсеній Яценюк.
-    Неважливо!
 
-    Ну молодий же ш. 
-    Заходить він весь повний ентузіазму і починає робити свою роботу щиро – хоче увійти в історію. Тут в якийсь момент до нього приходить розумний, назвем його так, змій-спокусник, як в Біблії і пропонує «з’їсти яблучко». Ти зробиш хорошу річ, а я тобі «подякую». Через деякий час «яблучок» стало 5, 10. Раз і зробив, і в цей момент бінго! Це як вколотись героїном. І з цього моменту все вже приплив.
 
-    Я не в курсі. Я не коловся, я маю це сказати.
-    Мої метафори значно ширше ніж той буквалізм, до якого призводить. Розумієш що далі стається? Ця людина вже приречена на постійний компроміс. В той момент, коли він перший раз це зробив він вже приречений на постійний компроміс. Раз він зробив це раз, значить другий, третій… Що втрачати? І тоді першу свою половину каденції він займається сидінням однією попою а двох стільцях – щось зробити добре для себе і для країни. Що відбувається далі? Починає тікати годинник – скоро твій термін закінчиться.
 
-    І попа переміщується на частину «для себе».
-    Навіть не так! Коли я з цим «скелетом» піду з влади без недоторканості, то мене зітруть. Прийде новий генпрокурор з «яблуками».
 
-    Так кого стерли? Подивись – у нас Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович. Кого стерли? Ніхто нікуди не втік, Януковича тепер навіть Інтерпол не розшукує.
-    Його задача зробити так, щоб після закінчення влади. Тут два шляхи – або тримати її якомога довше, або зробити все, щоб частину яблучок віддати тим, хто буде потім при владі. Тому треба якомога більше яблучок заробити, поки ти при владі. Це замкнуте коло, а спочатку хто був? Молодий, освідчений, перспективний. Є лише один безкомпромісний вихід – тримати удар до останнього.
 
-    Хто ця людина?
-    Це питання риторичне. Поки я на нього відповіді не дам. Але якщо суспільство буде рухатись так, як рухається зараз, то скоро я дам тобі відповідь на це питання. Я дивлюсь на цих всіх волонтерів, людей, що щиро готові допомагати країні, я дивлюсь з яким ентузіазмом був конкурс у поліцію і як зараз люди відносяться до цих поліцейських.
 
-    А як ти відносишся до поліцейських?
-    Мені здається, що те, що вони показують за перші тижні роботи є дуже позитивним. Знаєш що для мене найбільш позитивне? Навіть не те, що вони ввічливі, і те, що вони ганяються за п’яними генералами. А те, що вони ведуть себе по-людськи  в ситуаціях де, вони не мають зобов’язань. Наприклад допомагають дівчатам міняти колеса на машинах. Це означає, що вони люди з моральними принципами, а це дорогого варте.
 
-    Зрозуміло. Тепер давай поміняємо трошки дискурс. Від політики. Кажуть, що ти псих взагалі. Що ти людина дуже важка і з тобою люди тяжко працюють. І ти дуже емоційний.
-    Я емоційний.
 
-    Я бачу, що ти злетиш зараз з цим кріслом. Але кажуть, що ти дуже складна людина. 
-    А бувають прості люди?
 
-    Бувають, чому ні. 
-    Наприклад?
 
-    Наприклад я. кажуть, що з тобою дуже складно працювати. Це правда чи ні? Що ти псих надзвичайний, неврівноважений. 
-    Ти обережно відносно до слів, а то я…
 
-    Я поясню – гидкий характер. 
-    Гидкий?
 
-    Так. Тобі часом не соромно за свою поведінку?
-    Часом мені знаєш з що соромно?
 
-    За мене, я розумію…
-    Часом мені соромно за те, що я занадто мало людям в очі говорю правду, яку варто було б сказати. Якщо трошки з гумору перейти на серйозне, то у мене непростий характер, бо я багато чого вимагаю від себе. Я є перфекціоністом. Але чомусь так само багато вимагаю від інших. А люди сприймають це як образу, бо я не маю права вимагати так багато.
 
-    Я навіть окуляри зніму, щоб було видно очі і не подумали, що я ховаюсь за чимось. Але твоє особисте життя лишається там за, не те що сімома печатками…
-    І воно залишиться там сьогодні.
 
-    Слухай, якщо подивитись в Інтернет, то всі знають хто така Ляля Фанарьова.
-    Це особисте життя залишиться там і сьогодні.
 
-    Це така сенсація, коли жовті видання пишуть, що Вакарчук ніби.. Це ж був прикол, а не весілля правильно? 
-    Наступне питання.
 
-    Так було чи не було?
-    Наступне питання.
 
-    Одягаю окуляри, такі питання треба очі в очі ставити. Не можна ховатись. Я тому окуляру одягаю, бо сонце і у мене пика перекошена буде. 
-    Ми маємо тут свободу вибору. В окулярах, чи без. В футболці, чи ні.
 
-    Окей, наступне питання. А ти знаєш, що тебе б в Полтавську міську раду не пустили б в такому вигляді? 
-    Та я якось так особливо…
 
-    Бо ти в шортах! Я не жартую! У нас тут троє героїв – я, Нікіта і Сергій. Ми підійшли до Полтавської ради. А там оголошення, що в шортах неможна. 
-    Хочеш я тебе ображу?
 
-    Давай.
-    Я десь глибоко в душі вважаю, що нічого поганого в тому рішенні немає. Я думаю, що в українців є велика проблема з тактом, вони часто не розуміють як потрібно бути. От зараз ми тут на даху хіпстерського офісу можемо бути будь в чому, бо це є наша приватна розмова. А коли ми ходимо в державні установи, то було б варто повагу до держави якось. Так само, як прийти на весілля в шортах.
 
-    Я такий, що прийду і на весілля в шортах. 
-    Це при умові, що той, хто одружується сприйме це нормально. Тобі ж хочеться висловити йому повагу.
 
-    У нас температура яка зараз за бортом? +35 і в костюмі треба пріти і смердіти.
-    Я вважаю, що потрібно в органи державно влади та офіси, в яких є уставлений світовий тренд ходіння в дрескоді, якось його підтримувати. Необов’язково буквально, але мене, якщо чесно, дратує те, що в нашій Верховній Радів, в Кабміні можновладці ходять хто в чому. Ви представляєте обличчя держави. Ви повинні показувати, що це для вас є певна уніформа.
 
-    Чиновники нехай ходять як слід. 
-    А з другого боку, якщо ти журналіст приходиш до чиновника, який в жару сидить в костюмі, а ти демонстративно приходиш до нього в шортах, це означає, що ти не поважаєш його і трошки тролиш, ніби ти вільна людина і ходиш як хочеш. Я думаю має бути наступне – якщо ти йдеш туди вирішувати свої приватні справи, то ти можеш йти в чому хочеш, а якщо ти приходиш на інтерв’ю до голови, який є в костюмі, то це нормально, коли ти охайно до нього приходиш.
 
-    Окей, а те що стосується звичайних громадян? Можу в людей грошей немає на інший одяг. Це ж влада, яка має обслуговувати їх, а йому в шортах неможна. 
-    Чому ти такі чорно-білі звертання ставиш?
 
-    А які ставити? Кольорові?
-    Став більше відтінків сірого.
 
-    Я тобі не раджу це не те що дивитись, а навіть і читати.
-    Я не бачив і не читав.
 
-    А я читав! І тому не раджу. 
-    Тебе це так змінило я бачу. Ти став трохи інший.
 
-    Ти етичні питання порушуєш, а сам прийшов в шортах. Я б хотів, щоб у нас Президент вийшов з промовою в шортах. 
-    Коли Президент на приватному відпочинку, де є момент приватного спілкування з кимось, і він грає в теніс, або займається спортом…
 
-    Трошки не так. Давай згадаємо…
-    Коли він спілкується з кимось в такому ж ранзі, то це нормально. Але коли це питання державної ваги…
 
-    В тобі щось лишилось таке тоталітарне. Дивись чому, я пояснюю. Коли була Олімпіада в Британії знімалась Королева для ролику. В Америці Обама дозволяє собі зніматися в гумористичних роликах. 
-    Правильно! Так чому ти змішуєш дві речі? Ти кажеш про…
 
-    Я кажу про сакралізацію людей, що є при владі. 
-    Абсолютно хибно ти мене звинувачуєш…
 
-    Я звинувачую?
-    Я просто вважаю, що якщо є час для шортів, то є час для шортів.
 
-    Ну я хотів би побачити розумієш… От в Ангели Меркель є взагалі фото, де вона гола.
-    І шо?
 
-    І все. 
-    Вона ж не ходить в Бундестаг гола.
 
-    Цього ще не вистачало.
-    Мені здається, що ми занадто довго витрачаємо час на якісь безглузді…
 
-    Ні ми не безглузді. Ти помиляєшся. Ти хочеш про пафос поговорити? Чи поспішаєш? Про час я пам’ятаю, я його контролюю. Про пафос я не хочу говорити, бо він перетворюється в копійку, тиражованість… Мене особисто дратує, коли чиновники і Президент закочують очі і каже «Слава Україні». До чого це? Мене цікавлять реальні справи. 
-    І тому ми зараз говоримо про шорти?
 
-    І про шорти так само.  Бо це є свобода внутрішня, зовнішня і так далі. Слухай, а ти заможний? Це питання, яке турбує багатьох людей.
-    Порівняно з ким. Фізика нас вчила, що абсолютна величина не має значення…
 
-    Порівняно з Шварценегером.
-    Тоді точно бідний.
 
-    Ну ти себе вважаєш заможним?
-    Ну я точно заробляю більше середнього українця. Я  можу дозволити собі всякі речі, про які мріяв дитинстві.
 
-    Ну коли ти заходиш в супермаркет то рахуєш скільки чого ти береш? Чи ти просто складаєш в кошик і виходиш на касі?
-    Те про що ти говориш, це трошки різні речі. Я можу собі дозволити не рахувати більшість речей.
 
-    І ти купуєш ту машину, яка тобі подобається?
-    Можу собі дозволити. Але я людина, яка до матеріальних цінностей відноситься досить просто. Я міг би купити дві, або три машини, але не купую, бо не бачу жодного змісту. Я ніколи не куплю щось дорожче, бо це бренд, а куплю щось дорожче тільки тому, що без цього…
 
-    А яка в тебе машина?
-    Range rover.
 
-    Ого. Подобається?
-    Так, подобається, але, чесно кажучи, БМВ на якій я їздив раніше мені подобалась більше. Цю я також уже люблю, але я купив її з практичних міркувань. По перше тому, що зимою часом на задньоприводній машині БМВ по місту не поїздиш.
 
-    А Теслу б купив?
-    Теслу б купив, але є дві причини чому я не спішу її купувати. Перша причина в тому, що я не вірю, що поза домом буде багато місць обладнаних зарядкою і я можу стати десь в заторах. А по-друге я завжди ставлю собі відстань Київ-Львів.
 
-    А там як раз дві заправки мають будувати.
-    От скажемо так, коли їх збудують, то я всерйоз про це подумаю. З точки зору вподобань мені Тесла подобається як естетично, так і соціально, бо це справді зменшує викиди.
 
-    А скільки їсть Range rover?
-    В залежності від того, як їздить. Від 15 до 20 літрів.
 
-    Йолі квасолі. Багатенько.
 
-    Чи нам треба Крим і Донбас?
-    Хороше питання. Що значить треба, чи не треба?
 
-    Ну треба, чи ні? Бо вони не наші зараз.
-    Я думаю, що свідомо на це питання, особливо стосуючись Криму, ми зможемо відповісти тоді, коли наведемо порядок на тій території, яку контролюємо. Тоді ми зможемо чесно, відверто і виважено відповісти на це питання. Це запитання дуже комплексне і складне. Я не хочу тут бути ні песимістом, або голим цинічним практиком, який каже, що без них буде легше. Це неправда! Не можна віддавати свої землі просто так, бо вони не так просто давались. З другого боку я не хотів би бути ура-патріотом, що кричав голі лозунги. Перша основна річ, яку треба зробити – навести лад в своїй країні. Чим краще будуть жити українці, тим швидше повернуться ті території, які сьогодні Україна не контролює.
 
-    Як би ти завершив цю війну? Якби був Президентом.
-    Якщо відверто, то я не готовий до цього питання. Воно непросте. Отак одразу я відповісти не можу. В мене немає однозначного рішення як завершити війну. Але я б сказав, якими принципами користувався б. Я б поставив на карту все, в тому числі особисте і найцінніше. Для того, щоб будь-якою ціною вирішити питання війни.
 
 
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі